Територія Дальніх печер (ветхий монастир, за термінологією літопису та Печерського Патерика) – найдавніша частина Києво-Печерської лаври. За гіпотезою А.В.Реутова, саме тут іще в Х столітті виник печерний монастир, пам’яткою існування якого залишилися Варязькі печери. Біля 1050 року тут же викопав печеру для молитовного усамітнення пресвітер церкви св. Апостолів у Берестовому Іларіон - пізніший київський митрополит. Близько 1051 року (цим роком у літописі датовано статтю про заснування Печерського монастиря) в Іларіоновій печері оселився чернець Антоній (мирське ім’я – Антипа), виходець з м. Любеча на Чернігівщині, що прийняв постриг в одному з афонських монастирів. Цим було покладено початок Дальнім печерам і майбутній Лаврі. До Антонія поступово прилучилися інші ченці. Близько 1061 року, коли кількість ченців досягла дванадцяти, Антоній призначив ігуменом Варлаама, а сам викопав нову печеру, започаткувавши лабіринт Ближніх (або Антонієвих) печер.
Саме за ігуменства Варлаама над Дальніми печерами виникає перша наземна споруда, зведена за благословення Антонія – “церквиця мала” в ім’я Успіння Богородиці (за гіпотезою Є.П.Кабанця її посвята повторювала назву першої підземної церкви, викопаної печерськими ченцями, а сам культ Успіння був принесений Антонієм з Афону). Можна гадати, що вона була зведена безпосередньо над входом до печери, тобто в східній частині території теперішнього ансамблю, на місці пізнішого “вертепу”, на самому краю дніпровської кручі. Вхід до печери знаходився на крутосхилі гори, приблизно на рівні цоколя теперішньої фортечної стіни, де, очевидно, була невелика тераса (можливо, її площа пізніше зменшилася внаслідок численних зсувів). Новозбудовану споруду було добре видно з Дніпра – недарма Нестор Літописець у житії Феодосія зауважує, що “оттолі всім явлене бисть місто то (Печерський монастир – І.А.), бе бо мнозіми прежде не відомо“. Розміри будівлі були дуже малими – навіть для братії часів Варлаама (12-20 осіб) вона була затісною. Можна думати, що за архітектурою це був простий зруб, укритий дво- або чотирискатним дахом (принаймні так виглядають пізніші надпечерні каплиці на найдавнішому зображенні монастиря – гравюрі 1623 року, див. рис.1; пор. з реконструкціями дерев’яних споруд великокнязівської доби, розкопаних на Подолі).
| Рис.1. Вхід до Дальніх печер і каплиця. Фрагмент гравюри Тимофія Петровича до книги Іоанна Златоуста "Бесіди на 14 послань апостола Павла". 1623. |
|
Невдовзі після побудови першої каплиці великий князь київський Ізяслав на прохання Антонія дарує монастирю гору над печерою (очевидно, всю територію теперішнього ансамблю Дальніх печер). Потому тут виникає ряд споруд – церква, яка в Патерику названа великою, келії та огорожа з вертикально поставлених колод (столпіє) з брамою. Ці будівлі увінчали вершину надпечерного пагорба, оскільки майданчик безпосередньо біля входу до печери був замалим для такого будівництва. У виборі місця для зведення нових монастирських споруд разом із Варлаамом брав участь Феодосій, що мав тоді сан пресвітера. Невдовзі, коли в 1062 році князь Ізяслав поставив Варлаама на чолі свого патронального Дмитрівського монастиря, Феодосій став ігуменом Печерської обителі. Визначний церковний діяч і талановитий організатор, Феодосій вважається засновником Лаври поруч із Антонієм, а Дальні печери традиційно звуться Феодосієвими.
На нову церкву, очевидно, було перенесена назва Успенської (в Патерику зазначається лише, що вона була присвячена Богородиці). Можна гадати, що вона розташовувалася на вершині пагорба, на місці теперішньої церкви Різдва Богородиці. Споруду було видно не тільки з Дніпра, а й з дороги, що йшла наддніпрянськими пагорбами від центу міста до Видубицького монастиря – про це свідчить ряд епізодів Патерика. Архітектура нового храму була складнішою, ніж у попередньої каплиці – він мав верх, який згадується в оповіді Патерика про диво, що передувало будівництву кам’яного Успенського собору, коли за молитвою Феодосія “пламень бо велик зіло од верху церковного ісшед і аки комора (тобто дуга – І.А.) створися, приіде на другий холм і і тамо тим концем ста, ідеже блаженний отець наш Феодосій церков назнамена, начат здаті посліди же, се же яко же і донині на місті том манастир славен” (новела “О богопоказаннім світі” з житія Феодосія).
Між церквою та монастирською брамою знаходилося било (кліпало), яким скликали ченців на молитву. Зображення цього била у вигляді горизонтально підвішеного стрижня, по якому б’ють чимось схожим на ковадло, бачимо на мініатюрі, що ілюструє літописне оповідання про перенесення мощей Феодосія (рис.2).
| Рис.2. Б’ють у било, викопують мощі Феодосія. Мініатюра з літопису. Копія XV ст. з оригіналу ХІІІ ст. |  |
На південь від церкви (“на дісної страні”) був похований перший печерський ігумен Варлаам (помер близько 1065 року). Його могила ще зберігалася в часи Нестора-літописця. Зараз його мощі показують у Ближніх печерах.
Келії ченців, здається, являли собою окремі будинки, розкидані по території монастиря (житіє Феодосія розповідає, що він мав звичай ночами ходити від келії до келії, прислухаючись до того, чим займаються ченці; в оповіді про перших чорноризців Печерських говориться. що Матвій Прозорливий, йдучи від церкви до келії, мусив присісти відпочити, бо його келія була далеко від церкви). Ченці ще з часів печерного життя мали городи, які, очевидно, знаходилися поза пізнішою огорожею (в оповіданні про Григорія Чудотворця згадуються злодії, що намагалися обікрасти його город).
Ансамбль монастирських споруд доповнювали трапезна із поварнею та комори, де зберігалися продовольчі запаси; ці будівлі неодноразово згадуються в житії Феодосія та в оповіданні про Ісаакія Печерника.
Огорожа навколо монастиря була достатньо високою, щоб служити охороною від злодіїв: спроба пограбування церкви була здійснена, коли Феодосій розширював територію, і огорожа була частково розібрана. Це розширення території було, очевидно, пов’язане із зростанням кількості ченців (протягом ігуменства Феодосія – від 20 до 100 осіб). Монастирські ворота знаходилися десь із західного боку, до них вела дорога з міста, що багато разів згадується в Патерику. Біля воріт із внутрішнього боку, очевидно, була прибудова, в якій чергував чернець-воротар (якось, виконуючи наказ ігумена, під час обіднього відпочинку ченців він не пропустив до монастиря самого князя Ізяслава). Вхід до печери, що знаходився на крутому схилі, залишився за межами огорожі (під час похорону Феодосія його тіло несли з церкви до печери через монастирську браму). Можна думати, що, крім воріт, огорожа мала хвіртку з північного боку, через яку йшла стежка до колодязя: житіє Феодосія розповідає, як він носив воду для братії – очевидно, з теперішньої Феодосієвої криниці в яру між Дальніми та Ближніми печерами. Хвіртка на цьому боці показана на гравюрі 1638 року (див. нижче).
Будівництво перших надземних споруд на Дальніх печерах поклало початок формуванню архітектурного ансамблю, який, зберігаючи свою первісну основу, продовжував розвиватись і збагачуватися протягом багатьох століть. Відзначимо, що окремі його будівлі від самого початку зводилися на різних відмітках: церква – на вершині пагорба, “церквиця” над входом до печери – нижче по схилу, над самим обривом, інші споруди – на проміжних висотах.
В останні роки ігуменства Феодосія (але до вокняжіння Святослава Ярославича, тобто до 1073 року) поблизу надпечерного монастиря виник іще один двір (у напрямку пізнішої верхньої території), де знаходився притулок для жебраків і калік із церквою св. архідиякона Стефана. Дослідники традиційно локалізують його на місці пізнішого комплексу лаврських готелів для богомольців.
Після закладення в 1073 році кам’яного Успенського собору центр монастирського життя поступово переноситься на теперішню верхню територію. В житії Феодосія говориться, що по його смерті “в мало літо созданна бисть церкві і манастирь согражден. І ту всім пришедшим братії, в оном же місті (у надпечерному монастирі – І.А.), яко же речеся, мало їх оставашу, ім же обичай усипающу братію тамо погребати” (новела “О ігуменстві Стефанові”). Але переселення, треба думати, відбувалося поступово. Великі будівельні роботи, виконувані значною кількістю майстрів, були несумісні з укладом чернечого життя, детально регламентованим Студійським статутом, що його запровадив у монастирі Феодосій. Тому можна припустити, що остаточно основна частина монастирської громади перебралася на верхню територію лише після освячення кам’яного собору в 1089 році. Принаймні, джерела не згадують про будівництво якогось тимчасового дерев’яного храму на цій території. Отже, на нашу думку, споруди Феодосієвого монастиря на Дальніх печерах продовжували виконувати свої попередні функції до смерті Феодосія (1074 рік), за ігуменства Стефана (1074-1077), а, можливо, і за ігуменства Никона Великого (1078-1088). Можна здогадуватися, що в першу чергу на новому місці оселялися ті, хто мав стосунок до будівництва, і новоприбулі ченці, для яких уже не було місця в надпечерному монастирі.
Таким чином, саме на території Феодосієвого монастиря над Дальніми печерами розігрувалися сцени, що пізніше були описані в житії Феодосія та ряді інших оповідей Патерика: вручення Шимоном золотого вінця і ланцюга Антонію і Феодосію, відвідання монастиря великими князями Ізяславом і Святославом, прихід царгородських мулярів, зворушлива зустріч Феодосія з Никоном Великим після повернення останнього з Тмутаракані (частина названих сцен увічнена Л.Тарасевичем у його славетних гравюрах до Печерського Патерика). Саме про дерев’яну церкву на Дальніх печерах ідеться в оповіданні Патерика про диво, коли церква з ченцями, що якраз зібралися на молитву, піднялася в повітря, рятуючи братію від нападу розбійників (Д.С.Лихачов помилково пов’язував це оповідання з кам’яним Успенським собором). Саме тут увечері 30 квітня 1074 року, прощався з братією смертельно хворий Феодосій, якого винесли на санях і поставили перед церквою. Саме тут жили перші ченці Печерського монастиря, сподвижники Антонія і Феодосія – Никон Великий, Варлаам, Даміан Пресвітер, Ієремія та Матвій Прозорливі, Стефан та Ісайа - майбутні єпископи Володимира-Волинського та Ростова, Ісаакій Печерник, Федір Келар та інші. Тут же прийняли постриг Нестор Літописець, Агапіт Лікар, Григорій Чудотворець.
Первісні споруди на Дальніх печерах були спалені під час нападу половців у 1096 році (в цей час, у 1088-1103 роках, ігуменом монастиря був Іоанн). Про це згадується в Патерику: “бе бо тогда (перед 1097 роком – І.А.) пожжен манастир”. Але скоро по тому споруди були відновлені: водою було привезено деревину, “сим возградиша церков і келії, покров же і помост, і єліко доволно всему манастирю”. До речі, тут же розповідається, що чернець Федір, який довго мешкав у Варязькій печері, “старості ради із печери ісходить, келію собі поставити хотя на ветхому дворі”. Ця оповідь підтверджує, що і після освоєння верхньої території частина ченців продовжувала мешкати над печерами. Пізніші згадки про надпечерні споруди в Патерику і літописі відсутні, але можна здогадуватися, що попередній ансамбль в основних рисах залишався незмінним до самої Батиєвої навали 1240 року.
|..1. Великокнязівська доба..|..2. Литовсько-польська доба..|..3. Доба гетьманщини. 3.1. Будівництво часів Самойловича та Мазепи..|..3. Доба гетьманщини .3.2. Будівництво середини – третьої чверті XVIII століття..|..4. Доба імперії. 4.1. Будівництво періоду класицизму (перша половина ХІХ століття)..|..4. Доба імперії. 4.2. Будівництво другої половини ХІХ – початку ХХ століття..|..Висновки..|
|..Research..|..The book..|..Science of Kiev..|..Lectures..|..Personal info..|..Seminars..|..Home..|